Чарівний світ фридайвінгу: інтерв'ю з багаторазовою чемпіонкою світу з фрідайвінгу Наталією Жарковою

Олена Баргамон Журналістка

18 липня 2022 20:08

Чемпіони серед нас. Знайомтесь, Наталія Жаркова – дівчина, яка змагається сама з собою. Семиразова рекордсменка світу та п’ятиразова чемпіонка світу з фридайвінгу! Зараз вона працює інструктором та лідером команди в найглибшому басейні світу Deep Dive Dubai. А вам цікаво зазирнути в чарівний світ фридайвінгу й дізнатися, про що думає фридайвер на глибині 100 метрів? Як тримати свій внутрішній баланс? Які якості розвиває в людині фридайвінг? Про це та багато іншого в нашому інтерв'ю з Наталією.

"Для фридайверів, які живуть у країнах Перської затоки, знайти місце для пірнання дуже проблематично"

– Наталю, як довго ви вже живете й працюєте в Дубаї? Це була ваша мрія приїхати сюди?

– У Дубаї я вже рік, ми прилетіли в червні 2021 року. Днями з інтересом згадувала, що коли в нашій фрідайверській тусовці в Україні просочилася інформація про те, що десь в Еміратах будують найглибший у світі басейн, промайнула думка: «Без мене? Я ж теж маю бути до цього причетною!» Чому? Бо на той час якраз закінчувала архітектурний університет і виконувала дипломний проєкт саме на тему «Глибокий басейн» (правда на 50 м). Деякі наші інструктори їздили туди на співбесіди, і я вже теж про це думала. Але в той період я була дуже «заточена» на спорт, досягнення результатів, тому активних дій для отримання роботи не робила, і ця ідея трохи забулася.

Своє резюме відправила, коли вже познайомилася з моїм теперішнім чоловіком. Він якраз проходив співбесіди в цей найглибший басейн світу, і його фактично прийняли на роботу. Басейн незабаром мав відкриватися, і я теж відправила своє резюме. Трохи сумнівалася, в мене ніколи не було мрії жити в Дубаї. Особливо після восьми років життя в Єгипті не дуже хотілося знову їхати жити добровільно до пустелі. Більше хотілося жити в горах, де зелень, річки та природа. Але так склалося, що ми з чоловіком працюємо в Дубаї вже рік, з моменту відкриття басейну.

Deep Dive Dubai

– Наскільки вам цікаво працювати в басейні? Ви працюєте як інструктор?

– Так, це дуже цікава робота. Спочатку мене прийняли на роботу інструктором, але оскільки на той момент я вже мала власну школу фридайвінгу, мій рівень кваліфікації дозволяв бути не просто інструктором, а ще й займатися організаційними питаннями. Звичайно ж, я і викладаю, але зараз також займаюся організацією майстер-класів із зірками фридайвінгу. Тому тепер я вже «лідер команди». Плануємо провести змагання та організувати спільноту фридайверів, популяризувати фридайвінг та дубайський басейн.

Фото: з особистого архіву Наталії Жаркової 

Узагалі для фридайверів, які живуть у країнах Перської затоки, знайти місце для пірнання дуже проблематично, бо середня глибина в затоці близько 25 метрів. На першому курсі фридайвери навчаються пірнати на глибину до 20 метрів, а щоб розвиватися далі – їм треба їхати або в Фуджейру, що досить далеко (до того ж, улітку там спекотно), або приходити до нас у Deep Dive Dubai, де глибини басейну 60 метрів вистачає талановитим аматорам приблизно на півроку або рік регулярних занять, а комусь навіть і на довший період. Якщо людина не боїться води, має особливий склад розуму, характеру – тоді вона швидше розвивається у фридайвінгу, і цей спорт стає для неї доступним. Проходячи в наш басейн, люди можуть займатися регулярно, як у спортзалі – до або після роботи, у безпечній та комфортній обстановці.

"Чемпіонами стають ті, хто вміє радіти за інших"

– Чому ви почали займатися фрідайвінгом і як довго цим займаєтеся?

– Починаючи з семи років я займалася плаванням, була в збірній України до 17 років, отримала звання майстра спорту, але якусь роль мабуть відіграла криза підліткового віку, і я пішла зі спорту. А вже через кілька років почала без спорту нудьгувати. Потреба в реалізації підштовхнула мене до подальшого пошуку себе. Коли я з першого разу не вступила до Харківського університету будівництва та архітектури, то пішла працювати рятувальником у басейн. Зустрівшись там із фридайверами та вперше спробувавши ласти, я їх уже потім мабуть ніколи й не знімала (посміхається).

Мене дуже швидко захопив цей спорт ще й завдяки моєму тренеру, який бачив у мені потенціал. Буквально вже на перших змаганнях я стала національною рекордсменкою. Моє плавальне минуле давало мені велику перевагу, і найбільше мотивувало мене продовжувати займатися фрідайвінгом саме моє швидке визнання за певну зрозумілу кількість зусиль. На жаль, у плаванні мені цього не вдалося досягнути, плавання давало багато фрустрації, зокрема тому, що я не потрапила на Олімпіаду. Тобто за 10 років у плаванні в мене не було там якогось логічного завершення чи розвитку спортивної кар’єри після всіх вкладених зусиль та всього пережитого.

Фото: з особистого архіву Наталії Жаркової 

– Наталю, фридайвери мене вражають більше, ніж космонавти. Іноді дуже складно повірити, що можна так глибоко пірнати і так довго не дихати. А яка у вас найдовша затримка дихання та найбільша глибина?

– Насправді, це не так складно, як здається. Все відбувається поступово, за рахунок тренувань тіло адаптується. Ніхто не починає зразу затримувати дихання надовго, починають поступово, і на певному етапі затримати дихання на шість хвилин так само легко, як початківцю на хвилину.

Фридайвери пірнають з моноластами, біластами, по тросу і просто без нічого (брасом). Моя статична затримка дихання, коли я востаннє цим займалася, була шість з половиною хвилин. Для порівняння, світовий рекорд у жінок – дев’ять хвилин, у чоловіків – дванадцять. Найдовший нирок (затримка в активному русі) у мене був 3 хвилини 50 секунд. За цей час я пірнула на 97 метрів в біластах, але найбільша моя глибина була в моноласті на 102 метри.

Фото: з особистого архіву Наталії Жаркової

– А які у вас є досягнення у фридайвінгу, якими б ви могли похвалитися?

– Хвалитися мені важко, бо я не вважаю, що зробила щось надприроднє, тим більше, що фридайвінг – спорт досить новий, особливо в Україні. Просто коли проводився перший чемпіонат світу в Данії 2009 року, то від України туди не було кому поїхати. І ось так, на другий рік занять фридайвінгом, я вже фактично брала участь у чемпіонаті світу. Тоді було десь близько 50 учасниць, і я посіла якесь місце в середині цього списку. Чемпіонкою світу я стала вперше аж у 2017 році, тобто через вісім років.

– Ви зараз сказали «вперше стала чемпіонкою», а скільки всього разів ви були чемпіонкою світу?

– Та хто там рахує (посміхається). Можливо сім, а ні – це я була рекордсменкою світу сім разів. А чемпіонкою світу ставала п’ять разів. У 2017 році я вперше встановила світовий рекорд на чемпіонаті Європи в Туреччині, це було 85 м глибини в біластах, і другий рекорд на цих же змаганнях (пірнання брасом) – близько 65-68 метрів. Але б хотіла звернути увагу на те, що десь лише один відсоток фридайвінгу – це про змагання, значно більша частина цієї спільноти – це фан, пірнання з рибами, китами, мантами, природа, рифи, підводні відео- та фотозйомки. Бути у стані єднання з природою та світом.

Анна Маркель

– А чи були у вас такі випадки, коли ви били свої ж рекорди, змагаючись сама з собою?

– Так, у 2018 і в 2019 роках. Хоча на той час вже була досить пристойна конкуренція. Завжди є дівчата, яких я тримаю в полі зору: як вони виступили, з яким результатом, чи будуть вони на цих змаганнях. Так, ми подумки один з одним змагаємося, хоча на змаганнях між нами завжди хороші відносини, ми радіємо досягненням одна одної. Хто не радіє, той швидко вигоряє та йде з дистанції. Все дуже чесно та щиро.

"Фридайвінг – це про баланс. Щоб досягнути чогось, треба перестати цього хотіти: баланс між бажанням та здоровим пофігізмом"

– Тобто одна зі складових успіху в професійному спорті – радіти за іншого?

– Я вважаю, що так. Але якщо дивиться ширше, то фридайвінг – це про баланс. Якщо людину кудись перекосить, наприклад, у напругу, у велике бажання й нетерпіння ставити рекорди «зараз» і «сьогодні», фридайвінг це не пробачить. Проста затримка дихання дає настільки сильне навантаження на нервову систему, що дуже легко вигоріти емоційно, і потім багато часу знадобиться для відновлення. Тобто, щоб досягнути чогось, треба перестати цього хотіти: баланс між бажанням та здоровим пофігізмом. Знаєте, чому самураї були успішними в бою? Тому що вони подумки гинули ще до початку бою. Це звучить трохи драматично, але я б хотіла, щоб ті, хто читатимуть моє інтерв'ю, сприйняли це позитивно. Просто треба усвідомити й прийняти будь-який результат ще до того, як починаєш щось робити – тоді все буде добре. Фридайвінг так само дає можливість після кожного занурення усвідомити й відчути смак життя. І щоразу, коли виринаєш і починаєш дихати, наче заново бачиш світ, повертаєшся перероджений, оновлений. Користь фридайвінгу саме в тому, що він завжди покаже людині, наскільки добре в нього виходить відпускати. Відпускати будь-яку спробу та бажання досягти результату.

Фото: Laura Babahekian

– А у вас є якась своя формула балансу?
– Баланс залежить від багатьох факторів, і формули, на мій погляд, бути не може. Для мене баланс виглядає як картина Пікассо «Дівчинка на кулі». Коли уявляю цю картину, я відчуваю, як ловлю баланс на цій кулі, намагаючись знайти цей стан усередині себе: коли не рухаєшся, але й не завмираєш, бо коли ти завмираєш, то напружуєшся. Щоб зловити баланс, потрібно відпустити тіло й дати йому заземлитися в певній точці, у певному положенні за конкретних обставин, і якщо виходить так зробити, тоді вдається знайти баланс.

Фото: Laura Babahekian

– Ви зараз працюєте інструктором. Чи плануєте продовжувати спортивну кар’єру теж?

Я виступала на змаганнях минулого року, цей виступ був без нового рекорду, щоправда із золотою медаллю. Але цього року, буквально місяць тому, до мене прийшло усвідомлення: у мене сім світових рекордів, я п'ять разів була чемпіонкою світу, все, чого я хотіла досягнути, починаючи цю кар'єру, я досягнула. Навіщо продовжувати цей рух по колу? І зараз, коли почалася війна, я остаточно вирішила не брати участь у цьогорічних змаганнях. Крім того, хочеться зробити крок убік, озирнутися, подивитися й зрозуміти, де я зараз, чого хочу, зрозуміти, що буде далі. Ми з чоловіком починаємо думати, можливо вже час нам завести дітей. Зараз працюю в басейні, це моя перша робота за наймом, за яку я отримую зарплату. Перший раз у житті ходжу на роботу з дев'ятої до шостої, як більшість людей. У мене, звичайно, різні почуття з цього приводу бувають, але це все для мене дуже нове.

– І як фридайверу ходиться на роботу за контрактом, з графіком «від» і «до»?

– У будь-якому разі мене це дисциплінує більше, ніж великий спорт, це точно. У спорті потрібно просто прийти на тренування, і там тренер скаже, що робити. Тут інші умови, середовище, дуже багато нового. Я почала розуміти, що зі мною відбувається, напевно аж у грудні. Радикальна зміна способу життя, обов'язковий робочий графік, відсутність вільного переміщення порівняно з тим, як було раніше, – все це викликало зовсім інше сприйняття себе, своїх можливостей та власної свободи, коли ти залежиш, і від тебе залежать. І мені поки що в цьому комфортно, бо мені цікаво. Цікаво, як ще буває в житті по-іншому, яким моє життя ще може бути, чи підходить мені це. І такі спроби усього нового викликають інтерес.

Deep Dive Dubai

"Вважала себе громадянкою світу, мені було байдуже, якої країни в мене паспорт та хто я за походженням. Але раптом мене захопило велике бажання відчути себе українкою!"

– Розкажіть, будь ласка, про вашу ініціативу зустрічей на Експо-2022 в українському павільйоні?

– Пам’ятаю той ранок, коли я почула новину про початок війни. Ми збиралися на роботу й навіть не встигли усвідомити, що відбувається. Моя мама зі своїм татом, моїм дідусем, змушені були залишатися весь цей час у Харкові. Перші три для мене були шокуючими, я їх зовсім не пам’ятаю. Дуже хвилювалася за своїх рідних, благала їх переїхати до мене сюди, але це було неможливо через важкий стан здоров’я мого дідуся. Тому вони й досі залишаються там. Ми разом переживали всі ті моменти, коли вони декілька днів були без зв’язку, води й опалення, коли прилетів снаряд у їхній двір. Мене навіть на тиждень звільнили від роботи, бо користі від мене не було ніякої. Весь час я читала новини й подумки була там. Але людина – така істота, яка дуже швидко до всього звикає, і коли мій шок минув, раптом захопило велике бажання відчути себе українкою, бути українкою. До цього вважала себе громадянкою світу, мені було байдуже, якої країни в мене паспорт та хто я за походженням. Але тієї миті мені захотілося відчути себе українкою.

Фото: Євген Нечепоренко

Тому я знайшла та приєдналася до українських груп в Еміратах. Почала стежити за анонсами виступу наших колективів на Експо-2020, і потім зробила пост, пропонуючи усім бажаючим прийти підтримати виступ «Червоної Калини» на мюзиклі під куполом Al Wasl. Зібралося тоді буквально вісім українців, ми пішли далі знайомитися в наш павільйон, узяли контакт директора та зв’язалися з ним, щоб узгодити щотижневі збори в павільйоні. Зареєстрували телеграм-групу «Єднаймося», щоб долучити ще більше охочих. І протягом місяця ми збиралися, щоб читати вірші, співати гімн та підтримувати одне одного, бо то було найважливіше, що потребував кожен з нас.

Фото: з особистого архіву Наталії Жаркової 

– А що вам найбільше запам'яталося з тих заходів на Експо?

– Дуже круто було дізнатися, що в Еміратах є велика громада українців, і навіть свій священник. Проте найбільше враження в мене особисто було від того, наскільки це важлива частина мене: я тотальний космополіт, для мене взагалі не було паспортів, національностей та кордонів у світі. І такого відчуття потреби у своїй національній ідентичності ніколи до тих пір не відчувала. Раніше мені було все одно: українка я чи не українка, а в той момент я відчула, наскільки для мене важливою є національна ідентифікація. Це нове відчуття наповнило мене й дало новий сенс життя.

Фото: з особистого архіву Наталії Жаркової

– Як сьогодні міжнародне співтовариство фридайверів підтримує українців?

– Наш чемпіон України Олександр Бубенчиков, займаючись виробництвом спорядження, частину коштів спрямовує ЗСУ. Засновник швейцарського бренду Octopus Freediving Паскаль Берже зробив елемент обладнання в жовто-синіх тонах, кошти від його продажу передають Червоному Хресту. Власники бренду «molchanovs» зібрали донати від фридайверів спільноти Molchanovs та надіслали в ЮНІСЕФ на потреби України. Загалом вийшло понад 10 тисяч доларів.

– До речі, а як зʼявився вірш про війну, який ви опублікували на сторінці фейсбук? Писати вірші – це ваше хобі чи просто емоції переповнювали?

– Десь між другим і третім келихом вина о десятій вечора на балконі (посміхається). Це була розмова із собою, і ці емоційні переживання почали складатися в рядки. Я вірила в майбутнє України, було відчуття, що ми розвиваємося й ростемо. Це ніби спостерігати за тим, як росте дитина, починає робити перші кроки, і тут її несподівано збиває машина. Це не жах, не ступор – це якась величезна вирва почуттів, яка засмоктує, стискає і робить тебе таким маленьким, що ти зіщулюєшся, і тебе накривають почуття. Безсилля й розпач від того, що початок життя закінчується так грубо, неприродно, насильно, і всі надії, бажання та мрії просто закінчуються в одну мить, бо хтось ці надії не розділяє і вирішив їх придушити в зародку. Але ж є надія, що після цього ми всі станемо більш свідомими та будемо ще більше цінувати й берегти наше майбутнє.

Коли я написала поезію і надіслала її мамі, вона нагадала мені, що я писала вірші ще з першого класу, навіть твори з літератури тоді також писала у віршованій формі. У мене просто інакше не виходило, все відбувалося якось саме собою: сіла писати твір – раз, і вийшов вірш.

– Цікаво дізнатися, чим для вас є вода, що для вас море?

– Для мене вода – це повсякденність, це те, що зі мною завжди. Мені важко уявити день свого життя без води – басейну чи моря. Якщо треба щось радикально змінити, перезавантажитися, тоді я обираю відпочинок у горах. Проте мені погано, якщо я довго не занурююся.

Якось мені спало на думку, що коли я заходжу в море і мочу свої ноги в прибої, у цей самий момент я торкаюся тієї самої води, яка зараз омиває береги Антарктиди, Балі, Австралії – це як всесвітня павутина планети, у якій я з’єднуюся з усім світовим океаном та світом у цілому. Більше того, ця сама вода була тут мільйони років тому, ті самі молекули води торкалися динозаврів. Ця вода пам’ятає, як вона лилася на високі дерева прадавніх тропіків, і кількість інформації в її молекулах – нереальна.

– Коли ви пірнаєте, ви почуваєтеся частиною всесвітньої мережі? А де вам найцікавіше пірнати?

Фактично так, головне не бути в цій воді вірусом (усміхається). До речі, одна з моїх улюблених візуалізацій – розчинятися у воді й відчувати, як вона проходить крізь мене, відчувати свою прозорість і порожнечу. Найцікавіше місце для пірнання – місто Каш у Туреччині (ред. – на Середземному морі поблизу Анталії). Там «живе» море, у ньому є різниця температур. І ще дуже важливо, де саме ти виринаєш. А в цьому містечку повно бугенвілій, рудих дахів, приємних людей, смачних запахів, свіжих фруктів та зелених гір.

– А про що думає фридайвер, коли спускається так глибоко під воду без спорядження, розуміючи, що від вдиху його відділяє товща води в кілька десятків метрів?

– Бажано взагалі ні про що не думати. Як це відбувається в мене? Як у центрі управління польотами. Голова – це вежа, очі – це вікна, там купа кнопочок і комп’ютерів, моє завдання – стежити, щоб вони всі були в нормі. Весь фокус уваги тільки на відчутті себе в просторі, відчутті сигналів свого тіла, розумінні, чи можу я плисти далі, чи краще розвернутися.

Фото: Наталія Федорова

"Фридайвінг розвиває усвідомлення себе, вміння слухати й розуміти своє тіло, сприяє розвитку інтуїції"

– Як відомо, у скуба дайверів є мова жестів для спілкування під водою, а у вас є якісь власні ритуали або щось особливе, що ви робите перед тим, як пірнути в морські глибини?

– Так, у мене є маленький ритуал. Якось навіть незручно про це говорити, бо мені завжди здавалося, що я дуже прагматична людина й завжди сприймаю світ, як є: дерево-дерево, вода-вода. Але в якийсь момент я почала вітатися з морем (сміється). Поки ще на поверхні, перед нирком, дивлюся в глибину, махаю їй рукою з проханням: «Пусти мене сьогодні».

– Наталю, спілкуючись з вами, відчуваєш внутрішній спокій та неквапливість, мені здається це якісь професійні спортивні якості. З вашого досвіду, які якості розвиває в людині фридайвінг?
– Передусім він розвиває усвідомлення себе, вміння слухати й розуміти своє тіло, сприяє розвитку інтуїції. Неодноразово я це відчувала на собі. Під час затримки дихання зупиняється внутрішній діалог, людина розслабляється, її мозок перестає думати хаотично, підсвідомість починає поєднувати інформацію, і приходить розуміння багатьох речей. Дуже багато важливих ідей мені спадали на думку саме під час занурення, і коли мені потрібно продумати якісь стратегічні повсякденні питання або ухвалити рішення, я пірнаю, щоб знайти це рішення. Спочатку це приходило під час пірнання й затримки дихання, а потім підсвідомість ніби вже знає, де лежить відповідь і, в разі потреби, відразу звертається туди. Тобто вже не треба щоразу пірнати, відповідь дає тіло своїми відчуттями, які воно вже не раз відчувало до цього.

– Наталю, дякую за подорож у світ фридайвера! Було так цікаво зануритись разом з вами в цей таємничий світ. Відчуваю неймовірну гордість від спілкуватися з такою сильною та водночас м’якою, незвичайною і водночас дуже відкритою людиною, як ви. Приємно знати, що в нашій українській громаді ОАЕ є така унікальна україночка.

Поезія Наталії Жаркової, написана в перші тижні війни

Дивлюся світлини зруйнованих міст,

В них відбивається почуттів зміст:

Росла, розвивалась моя Україна,

Тепер залишилась її половина.

Той біль мільйонів, що дім свій лишили,

Дзвенить в моїх вухах щоранку щосили.

У кожного з нас, у кого коріння

Заглиблене є чи було в Україні,

На гілках листочки пожовклі з’явились,

Та Лютого хмара в думках оселилась.

Сім’я моя рідна! Гаю могутній!