Наталія Жаркова — одна з найвідоміших українських фридайверок, багаторазова чемпіонка світу, нині мешкає й працює в Дубаї. Наталія — не просто спортсменка, це людина, яка розширює уявлення про можливості людського тіла й розуму.
У нашому інтерв'ю з Наталією торкнулися багатьох тем — від розвитку фридайвінгу в Україні, участі українських спортсменів у Всесвітніх іграх до ролі емоційного контролю у спорті, ризиків фридайвінгу та якостей, які він розвиває, а також глибоко особистих спогадів про перші занурення в Криму. Наталія ділиться не лише своїм досвідом і досягненнями, а й мріями — про повернення в мирну Україну, створення центру фридайвінгу в Сімеїзі, а також про місію — об’єднувати українців за кордоном.
Про «повернення до себе»
— Наталіє, що мотивувало Вас після тривалої перерви повернутися до міжнародних змагань? Була пауза в три з половиною роки — що стало поштовхом до боротьби за нові титули й рекорди?
— Щоб пояснити, що мене мотивувало повернутися, треба згадати, чому взагалі зробила паузу. Чотири роки тому був період великих змін у моєму житті: переїзд з України до Дубаю, я щойно одружилася і вперше отримала роботу за наймом. Було багато нового — і мені потрібно було адаптуватися.
До того моє життя було кочовим — постійні переїзди. Я забезпечувала себе й родину лише завдяки змаганням або викладанню фридайвінгу. Тож вирішила зробити паузу в спорті й спробувати побудувати «нормальну» кар’єру — робота з дев’ятої до шостої, зарплата, страховка, стабільність.
На той момент у мене вже було п’ять світових рекордів, і я не бачила подальшого розвитку, відчувала, ніби вперлася в стелю. А тут відкривалося нове життя — стабільне, із новими викликами.
Останні змагання я провела в жовтні 2021 року. Навіть тоді виграла, хоча вже жила в ОАЕ та працювала повний день інструкторкою у Deep Dive Dubai. Потім повністю поринула в нову реальність і припинила змагатись. А згодом почалася війна, сталося дуже багато подій — і я зрозуміла: це життя не моє.
Фридайвінг, спорт, тренування, щоденне прагнення ставати кращою — це і є моє джерело енергії. Спочатку мені ще вистачало заряду, накопиченого в попередні роки, але з часом він згас. Я пережила розлучення, депресивні епізоди. У якийсь момент усвідомила: я просто чекаю… але чого? Немає цілей, немає сенсу.
Це стало сигналом: досить жити уявним життям — час повертатися до себе. І для мене повернення у спорт і стало поверненням до себе. Це було моє рішення: розпочати новий етап.
Фото: Laura Mommichi
Про нові цілі, місію та мрії
— Після повернення у великий спорт: що змінилось у тренувальному процесі? Було страшно, важко? Як це — чемпіонат світу після паузи?
— Раніше мої тренування були не надто системними: я жила в Єгипті й поєднувала тренування з викладанням. Перед заняттям могла на пів години вийти в море потренуватися.
Тепер у мене є тренер і стабільна база: гарний басейн, можливість займатися щодня по годині–півтори. Це вже система.
Ще одна велика зміна — усвідомленість. Раніше я просто робила те, що добре виходило, і все складалося. А тепер це свідомий вибір. Я знайшла відповідь на питання «навіщо».
До речі, це типова історія для спортсменів високого рівня: досягаєш вершини — і не знаєш, куди далі. Я п’ятиразова чемпіонка світу (уже семиразова, між записом інтерв'ю та публікацією Наталія виборола ще два «золота» на чемпіонаті світу в Греції – прим. ред.). Добре, які цілі тепер? Ось це нерозуміння і стало однією з причин, чому я тоді взяла паузу. Бо не бачила, куди рухатись. А зараз я знову бачу шлях.
Фото: Анна Маркель
— І які ж цілі тепер?
— Тепер я розумію: виграна медаль, рекорд — це не вершина, а лише початок. Перемога дає «голос» — і важливо, як я можу його використати. Я хочу об’єднувати українців за кордоном, бо сама відчуваю себе відірваною від України. І помічаю, як це відчуття охоплює багатьох. Хочу бути мостом, нагадувати світу про Україну, творити зміни.
Тепер я знаю: коли ти відома, досягла чогось — у тебе з’являється вага. І це обов’язок —використати її правильно.
— Тобто тепер це не просто професійна мета, а місія?
— Так, це вже місія.
Фото: Michael Rall
— А поза спортом? Чи є інші мрії — такі ж глибокі, як 100+ метрів?
— Є. Найбільша мрія — родина й діти. Хочеться, щоб були маленькі спиногризи, які тримаються за плечі й плавають зі мною морями.
Ще мрію створити центр фізичної і психологічної реабілітації з глибоким басейном, де можна тренуватись. Я вірю, що фридайвінг — це спорт майбутнього: він поєднує тіло й розум, допомагає повернутися до себе. Це тілесна практика. Хочу зробити її доступною для більшої кількості людей.
А ще мрію про океани, китів, екологію, єдність із природою. Мрія — це те, що надихає, навіть якщо здається далеким.
Фото: Наталія Федорова
— Якби не фридайвінг, що було б у вашому житті?
— Можливо, танці (Наталія перемогла на кількох міжнародних турнірах з бальних танців Crown Cup Dubai у категорії ProAm - прим.ред.). Це все одно було б щось, пов’язане, зі спортом, з тілом і рухом. Для мене задоволенням є відчувати своє тіло зсередини, зовні, як воно працює, тренується.
Як тренер та інструктор я також люблю спостерігати, як мої студенти починають відчувати своє тіло, користуватись ним, як інструментом.
Про ризики й терапевтичний ефект фридайвінгу
— Вважається, що фридайвінг — небезпечний спорт. Чи були у вас ризиковані ситуації? Як ви ставитесь до цього ризику?
— Це важливе питання, бо є багато міфів щодо ризиків фридайвінгу. Медіа люблять драматизувати. Навіть у знятих нещодавно фільмах про фридайвінг акцент зроблено саме на його небезпеку. Але це художнє перебільшення.
Так, фридайвінг — спорт у воді, і це завжди підвищує ризик. Але в спортивному фридайвінгу пріоритетом є безпека. Є велика різниця між спортивним і рекреаційним фридайвінгом. У спорті ми досліджуємо свої межі, тому буває й втрата свідомості. Проте якщо таке трапляється — зазвичай усе вирішується за кілька секунд. У нас завжди присутні страхувальники, які мають чіткі протоколи.
Фото: Laura Mommichi
Найнебезпечніше — це коли люди порушують основні правила: пірнають наодинці або без підготовки. Саме з такими випадками пов’язана більшість трагічних історій.
— Що найчастіше недооцінюють новачки?
— Вони виходять за межі комфорту. Пірнають з тими, хто не може страхувати, або взагалі наодинці. Це головні джерела ризику.
— Чому, на вашу думку, людей тягне на глибину?
— Можна сказати, що це та сама цікавість, яка штовхає людей іти в гори, стрибати з парашутом або зійти зі стежки в лісі.
Фото: Laura Mommichi
— Це про адреналін?
— Ні, у правильному фридайвінгу не має бути адреналіну. Ми не штовхаємо себе у страх, а залишаємося в зоні спокою. Якщо з’являється дискомфорт — це сигнал завершити занурення.
Особисто для мене — це кайф. Уміння залишитися холоднокровною, коли треба виступити — це особливий стан. Я цим живу.
— На глибині 100+ метрів ви про щось думаєте?
— Ні, там повна концентрація, перебування в моменті: абсолютне «тут і тепер». Це ще одна причина, чому я вважаю фридайвінг спортом майбутнього — він допомагає долати тривожність, учить зупиняти думки, які рвуть тебе в різні боки.
— Тобто це своєрідна терапія?
— Звичайно. Я вірю, що фридайвінг має терапевтичний ефект — і це не тільки мій досвід, а й досвід моїх колег. Але на цю тему потрібні наукові дослідження. Сподіваюсь, колись ми зможемо їх здійснити.
Я жартома кажу: фридайвінг — це йога на стероїдах. А стероїди — це вода.
Фото: Laura Mommichi
— Маєте улюблене місце для пірнання?
Марса Алам — пірнання з дельфінами. Це як портал в інший всесвіт. Мрію повертатися туди якнайчастіше.
Про розвиток фридайвінгу в Україні та ОАЕ
— Як оцінюєте розвиток фридайвінгу в Україні? Чи на достатньому рівні зараз його підтримують? І що потрібно, щоб він ставав більш популярним?
— Якщо чесно, я навіть не очікувала, що фридайвінг може бути популярним в Україні, де немає теплих морів із великою глибиною. Попри це фридайвінг у нас розвивається доволі стрімко. Україна виховала вже трьох чемпіонів світу: мене, Олександра Бубенчикова й Катерину Садурську.
Я бачу, як з кожним новим чемпіоном інтерес до фридайвінгу зростає. Наприклад, нещодавно Катерина отримала премію «Жінка року». Колись я отримувала нагороду від Kyiv Post. І щоразу визнання стає все відчутнішим. До речі, ми навіть отримували державне фінансування на поїздки для участі в міжнародних змаганнях. Це було дуже важливо для нас, і я завжди буду вдячною за ту підтримку.
Коли я тільки починала змагатися, фридайвінг навіть не був визнаним офіційним видом спорту. А зараз він у складі Федерації підводного спорту України — це великий крок уперед.
— Але це поки що не олімпійський вид спорту?
— Поки фридайвінг не є олімпійським видом, але цього року він уперше буде представлений на Всесвітніх іграх. Це щось на кшталт «Олімпіади для неолімпійських видів спорту», і участь у них є необхідним етапом для входження до Олімпійської програми.
Україну там представлятиме Катерина Садурська. Вона дуже сильна спортсменка, і я щиро вірю в неї.
— Якщо порівняти інфраструктуру для фридайвінгу в Україні та ОАЕ, де вона краще розвинена?
— ОАЕ, безперечно, мають велику перевагу в інфраструктурі. Тут є унікальний об'єкт — Deep Dive Dubai — басейн глибиною 60 метрів. Можливість пірнати хоч щодня на таку глибину — справжня мрія для будь-якого фридайвера. Це як мати тренажерний зал поруч із домом.
Фото: Deep Dive Dubai
Але важливо розуміти, що цей об'єкт — комерційний, це не державна тренувальна база. Емірати не розвивають фридайвінг як національний спорт. Це просто локація, якою користуються багато професіоналів з усього світу.
В Україні таких умов немає, але попри це ми маємо чемпіонів — і це вражає.
— Ви досі працюєте у Deep Dive Dubai?
— Так, я приходжу туди проводити заняття, тренування зі своїми студентами. Просто тепер не на повну ставку, а обираю зручний для себе графік, щоб поєднувати роботу з власними тренуваннями. Це не є офіційною тренувальною базою, це скоріше така взаємна підтримка, оскільки я і працюю там, і тренуюсь.
Про фридайвінг для дітей
— Чи радите дітям займатися фридайвінгом?
— Діти зазвичай дуже люблять воду, пірнають інтуїтивно, без страху. Якщо дорослі не передають їм власних тривог, то діти залишаються відкритими до води. До певного віку (приблизно до шести років) їм навіть не потрібно вирівнювати тиск — вони його не відчувають і просто насолоджуються процесом.
Фридайвінг для дітей — це не про рекорди. Є окремі дитячі курси, які більше фокусуються на безпеці, обізнаності у воді, правильному диханні. Це схоже на гру, але дуже корисну. Бо, наприклад, в традиційній освіті майже не вчать, як дихати, як розслаблятися, як бути в контакті з власним тілом.
Тому, звичайно, я раджу дітям займатися фридайвінгом у формі гри, без рекордів.
— Які якості він найбільше розвиває?
— Фридайвінг розвиває тілесну обізнаність і здатність керувати емоціями — це дуже потрібно в епоху гаджетів, коли діти постійно в напрузі. Фридайвінг може стати для них місцем зустрічі з природою — і з собою.
Фото: Laura Mommichi
«Хочу повернутися в Український Крим»
— Чи мрієте повернутися й тренувати в Україні після перемоги?
— Знаєте, я завжди була трохи кочівницею, у мене така «вагабонська» природа – не звикла жити довго на одному місці. Навіть у мирний час я не так багато часу проводила в Україні. Але моя мрія — мирна Україна, куди можна приїжджати, коли захочу, проводити час із родиною, друзями. Куди зможу привозити своїх друзів зі всього світу і показувати, яка вона гарна — наша країна.
До речі, я згадала свою велику мрію – знову пірнати в Криму, в Симеїзі. Там, де вперше пірнала дитиною. Я тоді мала алюмінієву трубку дідуся, радянську маску з блакитним обідком... І занурювалася слідом за хлопцями в тунелі під камінням — було дуже страшно, але шалено захопливо.
Я хочу повернутися в український Крим! І щоб там був український центр фридайвінгу!
