Багато українців по всьому світу не змогли цього року бути разом зі своїми родинами на Великдень. В Еміратах теж є українці, які зараз перебувають далеко від рідних та друзів, є ті, хто нещодавно приїхав сюди й майже нікого не знає. Для них усіх дуже важливо було провести цей день у колі співвітчизників, відчути себе частиною великої української родини. Наше видання поспілкувалося з ініціатором цьогорічного заходу Оленою Зінченко, а також з деякими учасниками зустрічі.
Фото: Євген Нечепоренко
«Багатьом українцям зараз дуже потрібна моральна підтримка, особливо тим, хто нещодавно приїхав»
«Я долучаюся до організації щорічних заходів української громади в Еміратах з 2016 року, традиційно ми проводимо пікніки громади на Великдень, на Покрову (Покрова – це також неофіційний день народження нашої громади в ОАЕ), також відзначаємо День Незалежності України, День Конституції та Різдво, – розповідає Олена Зінченко. – Найближчим часом плануємо зібратись на спільний перегляд Євробачення та футбольних матчів за участю збірної України. Взагалі в нас є група «Українці в Еміратах», у якій багато адміністраторів, модераторів і просто активістів. І зазвичай ми організовуємо подібні заходи разом, розподіляємо між собою обов’язки. Але з початком війни хтось опинився в Україні, хтось в евакуації, хтось поїхав на Великдень до рідних, і цього року на Великдень з організаторів залишились в Дубаї фактично тільки я і Крістіна Новикова.
Фото: Євген Нечепоренко
Ми вирішили не міняти традиції, навіть попри те, що в Україні війна, а в Еміратах зараз Рамадан, бо українцям дуже потрібно зараз бути разом, навіть на якомусь енергетичному рівні відчувати свою приналежність до українського роду, до української культури. Важливо розуміти, що в українській громаді ОАЕ, на відміну від діаспор інших країн, дуже багато молодих людей, які поки не мають сім’ї. І дуже важко проводити традиційні сімейні свята, яким є Великдень, на самоті, та й взагалі бути наодинці у великому чужому місті в такі складні для країни часи.
Багатьом зараз дуже потрібна моральна підтримка, особливо тим, хто нещодавно приїхав і мало кого знає. Тому я й долучаюся до організації таких зустрічей. Для мене особисто це дуже важливо, бо хоча б на кілька годин перестаю відчувати себе непотрібною, зникає комплекс провини, що зараз не там, "не подаю патрони". Насправді тут ми теж можемо багато чим допомогти Україні».
Фото: Поліна Леанович
«Коли перебуваєш далеко від України, звичайно, хочеться гуртуватися зі своїми»
«Я постійно прихожу на заходи української громади в Дубаї – і 14 жовтня на Покрову Пресвятої Богородиці, і на традиційні Великодні пікніки, і на інші заходи, – розповідає Олена Песчихіна. – У нас велика громада – постійно приїжджають нові люди, хочеться познайомитись з усіма, обмінятись контактами, завести якісь ділові знайомства, поспілкуватися. Раніше на таких заходах влаштовували також різні майстер-класи, щоб не забувати українські традиції. Сьогодні тут багато мам з дітьми, і на подібних заходах вони можуть дізнатися про те, що робить місцева громада, про те, наприклад, що в Дубаї є українська школа вихідного дня, де можна вивчати українську мову й культуру».
Фото: Володимир Усик
«Ми з чоловіком намагаємося не пропускати заходи української громади, бо коли перебуваєш далеко від України, звичайно, хочеться гуртуватися зі своїми, – ділиться думками вчителька Української школи в ОАЕ «Софія» Оксана Бабченко. – Хочеться поспілкуватися, побачитися, почути рідну мову, розповісти про якісь свої проблеми, почути проблеми інших і можливо разом знайти вирішення цих проблем. Але найголовніше – спілкування, якого не вистачає».
Фото: Володимир Усик
«Хочеться побути в колі українців, бо в нас зараз одне, спільне на всіх горе. Хочеться поспілкуватися й підтримати одне одного».
«Я давно живу й працюю в Еміратах, але так склалося, що в нас тут небагато друзів, зізнається туристичний гід Оксана Єрофеєва. – Ми ніби відчуваємо, що всі тут тимчасово, і в будь-який момент ті, хто поруч можуть кудись переїхати і ми самі можемо кудись переїхати. Також я не кожного разу відвідую заходи української громади, бо не дуже активна в соціальних мережах і пропускаю їх. Але сьогодні мені захотілося побути в колі українців, бо в нас зараз одне, спільне на всіх горе. Хочеться поспілкуватися й підтримати одне одного. Єдине побажання, щоб наступного разу люди сідали не за окремими «столиками-килимками», а зробили великий спільний «стіл», щоб кожен міг розповісти про себе, щоб було більше нових знайомств і більше спілкування з новими людьми».
Фото: Володимир Усик
«На цьому дуже теплому пікніку в мене враження, що я потрапила додому»
На пікнік дубайської громади завітала українка з Франції, Яна Бердник, яка займається волонтерською діяльністю в Ліоні, вона запропонувала допомогу – кому потрібно передати якісь речі в Україну, вона може переправити їх до Ліону, а звідти є декілька регулярних перевізників в Україну. Наше видання скористалося нагодою розпитати Яну про те, як працюють волонтерські організації у Франції і як вони допомагають українцям.
«Я з Києва, але проживаю в Ліоні (Франція), там я волонтер асоціації «Ліон–Україна», яку було створено в 2016 році, – розповідає Яна. – До війни ми займалися переважно культурними подіями, концертами, теж організовували пікніки, вечорниці, відзначали українські свята. Я не була активною учасницею на той час. Проте коли розпочалася війна, я зрозуміла, що потрібна допомога й активно долучилася до роботи. У нас кілька основних напрямків роботи: переклад, збір гуманітарної допомоги, поселення українців до французьких сімей. Спочатку я займалася координацією поселення майже 24 години на добу, намагалася підібрати якнайкращі умови для кожної української родини. Наприклад, щоб діти в українській сім’ї були приблизно такого ж віку, як у французькій, яка їх готова прийняти, щоб вони могли ділити іграшки та разом гратися, або щоб житло для людей літнього віку було без високих сходів. У кожної родини дуже різні ситуації: комусь потрібна була лікарня для дитини-інваліда, хтось їхав транзитом, і ми шукали житло на кілька тижнів, поки не відкриють візи до Канади; також були сім’ї з Маріуполя, у яких взагалі нічого не залишилось в Україні, і ми розуміли, що їм потрібно житло не на кілька місяців, а якісь інші варіанти. Потім коли до нас приєдналися ще волонтери-французи, стало набагато легше.
До війни в нас не було свого приміщення, свого місця для спілкування – зустрічались на пікніках, в кафе, на площі. Але зараз і українці, і французи, які селять до себе українців або надають іншу допомогу, почали питати, де нас знайти. Кілька тижнів тому знайшли приміщення, облаштували його, і цього тижня ми офіційно відкриваємо будинок для зустрічі українців «Домівка». Мені дуже шкода, що я все пропущу. І користуючись нагодою, хотіла б передати вітання усім українським волонтерам і зокрема волонтерам з асоціації "Ліон–Україна" – тим, хто возить гуманітарні вантажі, допомагає розселяти людей, ліпить вареники й збирає кошти – усім, хто з Україною серцем, не за гроші.
Я досить часто прилітаю в Емірати, всю дубайську громаду бачила на фото, стежила за подіями, але вперше наважилася прийти на український захід у Дубаї. У вас дуже велика й дружна громада, всі діляться стравами, спілкуються. На цьому теплому пікніку в мене враження, що я потрапила додому!»
Фото: Володимир Усик
